ІІІ. Традиційне житло Слобідської України

Кожна родина, село несли із со­бою на нові поселення місцеві звичаї та обряди, знання, яких їх навчили діди-прадіди. Так поступово формува­лася самобутня культура полтавсько-слобожанського краю. Цілинні землі, родючі ґрунти давали гарні врожаї жита, пшениці, усілякої городини й садовини. Розвивалися там ремесла та промисли: килимарство, вишит­тя, ткацтво, гончарство, ковальство, бондарство, рибальство, чумакуван­ня, пивоваріння, виноробство й інші. Хати будували як глинобитні, обмазані й побілені ззовні й усередині, так і «миті», стіни яких виготовляли із широких дерев'яних плах, не обма­заних усередині глиною (рис.7). Їх мили процідженою через попіл теплою во­дою (лугом).Траплялися й «рублені» хати з комо­рою через сіни - один із найдавніших типів житла, що побутував у Київській Русі [1].

На Слобожанщині, особливо у східних районах, хати споруджували з «галерейками» - на дубових стояках-колонках із великим дашком. Подвір'я були просторі, з повітками, сажами для свиней, курниками, хлівами, клунями та іншими господарськими спорудами. В інтер'єрах хат було багато ікон, при­крашених рушниками, ткані й вишивані речі: одяг, настільники, налавники, рядна, килими; стояли мальовані або різьблені меблі тощо. У таких оселях було чисто й доладно, на чому не раз наголошували чужоземні мандрівники Україною минулих століть.

Щоденний побут з початку заселення Слобожанщини звертає на себе увагу тим, що не було основної різниці між життям вищих і нижчих верств. Навіть у містах обстанова хати не дуже відрізнялася від житла заможної людини на селі. Домашнє життя всюди ще було просте й невибагливе, рівень його не підносився дуже високо.
Козача або селянська, або міщанська хата відрізнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріал же будівлі був однаковий — дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельні груби, які звичайно були у панських будинках. У хатах козаків та міщан були ті ж образи, лавки, килими, коци, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе оте було куди бідніше та дешевше.Слобожани любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Білили хату по суботах та перед великими святами, улітку навіть з надвору. У рідкої хати було менш трьох вікон скляних, здебільшого круглого скла. Комин робили з пруття, обмазаного глиною.

У хаті біля стін стояли лави, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв ліжко; у запічок ссипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузький чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертю (рис.8). Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах. Робили дах також з соломи і гонту. Двір обносили плетневою огорожею.

Зовнішній вигляд слобожанської хати

/Files/images/muzeyn_spravi/Житло Слобыдськоъ Украъни.jpg

VІ. Ткацтво Слобожанщини. Сировина та її обробка

Обробка сировини для ткацтва

Обробка рослинних волокон (конопель, льону) та вовни задля виготовлення з них тканини для одягу й інших потреб – один з найважливіших видів господарської діяльності й народної творчості слобожан [1, кн. 2, 237]. На території Східної Слобожанщини у ХІХ ст. ткацтво було розвинуто практично в усіх населених пунктах, було улюбленим і необхідним заняттям кожної селянської родини. Традиції цього ремесла зберігалися майже до середини ХХ ст., розповіді про особливості ткацького промислу від старшого покоління можна записати й нині; у зафіксованих текстах відтворено послідовність технологічних процесів обробки волокна і шерсті, яка включає:
підготовку сировини до обробки та первинну обробку шерсті чи рослинного волокна;
підготовку ниток (пряжі);виготовлення виробів (полотна, ряден, ковдр тощо).

Вовна
Шерсть з овець стригли весною в найтепліші дні, про що й мовиться в народному прислів’ї: “До Миколи (9 травня) не сій гречки і не стрижи овечки”. Перед стрижкою овець мили в річці, а потім стригли металевими ножицями. Отриману вовну обезжирювали, добре промивали, сушили й перебирали руками – скубли, били й вичісували на дерев’яних гребенях. Кращу, м’якшу вовну пряли. З вичесаної вовни виготовляли грубі тканини (або повсть). Пряли вовну веретеном з кужеля і з дерев’яного гребеня, на який накладали мичку. Пізніше (у кінці ХІХ ст.) почали активніше використовувати прядку, причому прийоми прядіння тонкорунної вовни й рослинного волокна були в цілому однаковими. Після цього пряжу снували й ткали, а потім сукно валяли, поливаючи його водою: грубововняне – холодною, а тонкорунне – гарячою. Грубе сукно били руками в ручних ступах, рідше – в ночвах ногами. М’яке сукно (для ліжників) валяли в млинових водяних ступах, довгий ворс отримували завдяки вичісуванню його водою, при цьому сукно клали в сітчасті корзини з лози.

Процес обробки коноплів

Обробка рослинного волокна була більш трудомісткою. Льон уважався кращою сировиною, ніж коноплі, але його вирощували в лісостеповій зоні мало, оскільки для льону потрібно було багато вологи. Поширенішими були коноплі, які мають чоловічі (плоскінь) і жіночі (матірка) стебла. Плоскінь дозрівала раніше, волокно з нього виходило тоншим. Плоскінь збирали, сушили й мочили (до двох тижнів). Жіночі стебла достигали пізніше – восени, їх збирали, в’язали в невеликі пучки (горстки), обмолочували й мочили (до трьох тижнів). Вимочували коноплі в ставках, копанках, ямах і річках, після чого сушили на сонці, а якщо не дозволяла погода – в спеціальних сушарках. Висушені коноплі тіпали, відділяючи кострицю від волокон. Цей процес проходив у такій послідовності: горстку конопель ділили на ручайки, ламали на ламушці, тріпали об стовп або дошку, били на бительні, а потім терли на терниці. Але цим обробка волокна не завершувалася: його микали на гребені, надаючи одного напрямку. Готове прядиво складали в повісма, із яких микали мички. Волокно пряли веретеном і прядкою. Останній спосіб отримав поширення на Слобожанщині в другій половині ХІХ ст.; з використанням прядки продуктивність значно зростала, чим і пояснюється її широке застосування. Після прядіння нитки змотували на мотовило, потім – у клубок на витушці. Із клубків нитки розмотували на оснівниці, а пряжу, зняту з оснівниці, парили, прали, відбілювали на сонці чи морозі, при необхідності – фарбували. Як фарбники використовували різноманітні рослинні й тваринні компоненти (наприклад, для утворення жовтого кольору, використовували березову чи вільхову кору, цибулиння; для отримання червоного – материнку, бузину). Із тваринних фарбників найпоширенішою була кошеніль (червець), з якої отримували яскраво-червоний колір. Закріплювали кольори природними кислотами і сіллю – капустяним та огірковим розсолами.

Технологія виготовлення виробів із конопляної сировини

Для пошиття селянського одягу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. використовували матеріали майже виключно домашнього виробництва – полотно. Полотно на Слобожанщині виготовлялось переважно з конопель через придатний клімат. Доморобне полотно стало об’єктом досліджень науковців. Дослідників цікавили своєрідні звичаї, пов’язані з вирощуванням, обробкою та використанням цієї рослини в ужитковому значенні.

Зацікавлення про становлення конопель в Україні виявив Олекса Воропай [2]. Він написав про перше запозичення конопель нашими предками від іранців, навів твори, в яких згадують про коноплі та описав її головного «конкурента» – льон. «Конопляні волокна задовольняли унітарні потреби щоденного побуту селян. Найвищої якості була пряжа з «плосконі» - перших білих конопель, волокна були її довгі, міцні, білі, бархатисті. Волокна «матірки» – інших конопель, коротші, жовтуваті, пряжа з них поступається пряжі з плосконі».

Наукові роботи В. А. Сушко розповідають нам про вирощування, класифікацію та традиції застосування конопель, призначення полотна як для повсякденного життя, так і на обрядові свята та обряди [16].

Про процес виготовлення конопляної сорочки написала Олена Щербань. Вона на прикладі спогадів своєї бабусі розкрила всі таємниці вирощування, обробки та ткацтва конопель.

Глибокими знаннями народного побуту, звичаєвої обрядовості, матеріальної культури українського народу відрізняються праці видатного вченого кінця ХІХ – початку ХХ ст. професора Хв. Вовка. «Розведення конопель, а особливо льону, як промисел існує…Для задоволення домашніх потреб коноплі розводять майже по цілій Україні» . Його роботи – безцінне джерело пізнання минулого нашого народу, де на значній фактологічній базі розкритий і такий аспект народної культури, як доморобне полотно [5].

«Сировиною для виготовлення полотна є насіння конопель, яке висівали в ґрунт ранньою весною. Наприкінці липня, на конопляному полі починала кипіти робота, обережно пересуваючись поміж конопляними стеблами – вибирали «плоскінь». «Матірка», отримавши таким чином запилення, продовжувала рости, доки не дозрівало насіння, яке обмолочували, а самі стебла зривали, сушили, зв’язували у пучечки, так само, як і влітку «плоскінь» (рис.15). Пучечки конопель замочували в річці. Їх вкладали у воду так, щоб вони не плавали. Для цього їх прикопували землею, взятою з берега.

Замочені конопляні пучечки кожна з хазяйок якось помічала, де саме її. Не було відомо випадків, коли в когось колись не стало замочених конопель. Влітку цю роботу було робити легше, бо вода в річці була не настільки холодною, як восени. Осіннє замочування конопель було гіркою працею – в холодній воді босі ноги… Вимочені коноплі кожен ставив на березі річки для висихання, а вже висушені перевозили додому. Частину обмолоченого насіння конопель зберігали для посіву, а решту використовували для виготовлення конопляної олії.

Наступним етапом роботи з коноплям був етап «тертя конопель». Для цієї роботи у кожному дворі була «терниця». Це два стовпчики з розсішками внизу, щоб надійно стояла. Висота стовпців була близько 80 см. З’єднані вони були гребенем з міцного дерева, довжиною трохи менше метра, над яким була прикріплена дерев’яна битка. Висушені конопляні пучечки розділяли на частини і, тримаючи лівою рукою, протягували коноплі через гребінь. Одночасно правою рукою швидко-швидко били по коноплях, з яких постійно сипалася «костриця». Решту костриці, яка не висипалася із оброблюваного пучечка, «тіпали», тобто били по ніжках терниці до тих пір, доки костриця не висипалася зовсім. Таким чином отримували «прядиво». Кострицею топили в печах.

Після «тіпання» наступною роботою було «м’яття» прядива. Якщо на дворі ще було не дуже холодно, ця робота виконувалася біля призьби хати. Її доручали виконувати навіть дітям. Брали певну частину прядива і босими ногами м’яли-переминали його на сухій чистій землі. Руками в цей час краще триматися за призьбу, бо ногам потрібно було добряче попрацювати, щоб прядиво стало м’якеньким. В холодну пору року цю роботу виконували прямо в хаті на долівці. Увібраний прядивом пил, якого було доволі, потім ретельно витрушували з прядива, і лише потім із м’якенького прядива «микали мички». Розрізняли «плоскінь» і «матірку» по тому, що з останньої прядиво виходило грубшим. Ці два види прядива не змішували, обробляючи окремо. Цей порядок робіт на той час виконувала кожна жінка, яка вміла прясти (не вміти тоді було не можна, бо не лише сама, а й вся родина залишиться без сорочки).

Процес прядіння починався з того, що пряха сідала на «днище» (гарно оброблена дошка, в протилежний край якого вставляли гребінь (у спеціально зроблений отвір). Гребінь не хитався. На нього пряха надівала повісмо м’якенького прядива і вичісувала його гребінкою. В результаті отримували ніжне, красиво зв’язане прядиво – «мичку». Мичку закріпляли на цьому ж гребіні, знову пряха примощувалася на днище і пряла нитки на прядці, яку ставили поряд» [24] (рис.17,18).

Техніка ткання на станку залежала від призначення тканин і полягала в утворенні зіву – проміжку між рядами ниток, для чого служило начиння (два ряди нитяних петель, пов’язаних на дерев’яні палички й заведені попарно одна в одну). При наборі основи на двох начиннях з петлями кожна нитка протягувалася через верхню петлю першого начиння і між петлями другого начиння. Начиння рухалося вгору і вниз за допомогою вірьовок до начиння. Ткаля натискала ногою на підніжку й піднімала почергово то одне, то друге начиння. У цей момент утворювався зів, куди протягувалась поперечна нитка за допомогою човника»[24].

Вироби виготовлялися для власного вжитку на відміну від інших територій України, де полотно призначалося й на експорт. Займалися ткацтвом переважно жінки: “Жіноча праця – засадити й полоти огород, варити обід і вечерю, пекти хліб, вибирати плоскінь, вимочити коноплі, напрясти полотна…” [15, 159]. Немало домашніх виробів з полотна вийшли з ужитку; ще в ХІХ ст. М.Сумцов відзначав, що із жіночих промислів майже цілком припинилося виробництво плахт, килимів і попон, тоді як ткання полотна, виготовлення ряден і ковдр продовжувалося [15, 29]. В.Іванов в описі “Современная деревня Харьковской губернии” серед ремісників називає “вибойщиків”, які “займалися набиванням полотна”, “свитників”, які шили свити, “шапошників”.

Таким чином, за сферами використання тканих виробів, ткацтво на Слобожанщині поділялося на декілька груп: ткацтво для одягу, для інтер’єру, інших господарських потреб; подібний поділ був відомий і в інших регіонах.

Перший розподіл коноплі починався ще на етапі вирощування. Достигли стебла збиралися наприкінці літа (чоловічі стебла – плоскінь) та на початку осені (жіночі стебла – матірка), їх розподіляли за довжиною: найдовші та коротші; за якістю: однорідні та неоднорідні.

Найдовші та найоднорідніші використовували для тонких сорочок, святкових рушників та інших виробів, а також на основи для простіших виробів; середньої якості прядиво використовувалося для повсякденних сорочок та утилітарних тканин; найгіршої якості – «клоччя» або «вал» - використовувалося для виготовлення ряден, мішків та інших побутових тканин. З коротших і неоднорідних волокон виготовляли брезент, парусину, мішковину, канати, шпагат, шнури.

Велику групу виробів, виготовлених з конопляної тканини, становлять рушники різного призначення, які умовно, під час виготовлення, поділяють на такі групи: обрядові (для виконання родинних обрядів), для прикрашання інтер’єру та побутових потреб.

Найбільший комплекс складають рушники, що використовувались в обрядовості:

· будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху вінок, разом з квітами, пов’язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому;

· на рушнику несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь. Цей рушник називали «крижма», його не можна було нікому передарувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя;

· кожна дівчина до вінчання повинна була приготувати скриню, куди входили щонайменше 12 рушників, у яких вона намагалася заворожити свою долю, закодувати її на добро;

· у поховальній процесії рушник використовували для оздоблення вінка труни.

Рушники для ужиткового призначення слугували для витирання тіла та посуду, ложники підкладали під печі, а найбільш шановним вважалися «хлібники», в які загортали хліб.

Великий масив становлять рушники, призначені для декорування інтер’єру. У ХХ столітті змінюється мотив оздоблення цих виробів, частково виходять рушники, якими прикрашали ікони («божники», «набожники»), весільними рушниками прикрашали фотографії.

Рушники були окрасою кожної хати. Вони свідчили про працелюбність жінок цього роду. Ще на початку роботи за ткацьким верстатом, майстриня знала, до якого призначення буде слугувати те чи інше полотно.

У народі збереглося чимало звичаїв, обрядових дійств, усталених вербальних структур, які супроводжували початок прядіння й ткання чи його завершення. Серед поширених зафіксовано такі: в останній день свят (після Різдва) до хати вносили гребінь і днище й починали прясти, приказуючи: “Тіки-притіки й починочки невеликі”. Коли починали ткати, приказували: “Господи Боже, поможи в добрий час начати і в добрий час і кончити”. Домотканому одягові в народі надавали магічної сили: вважалося, що через одяг передаються різні хвороби, лінь або, навпаки, – доброта, чесність, спритність. Тому перевагу надавали одягові, виготовленому рідними – матір’ю, дружиною, сестрою. Щоб одяг не втратив цієї чудодійної сили, дотримувалися повір’їв, коли можна й коли не можна виконувати роботи щодо обробки конопель. На Східній Слобожанщині у неділю ввечері вносили прядку, з понеділка по четвер пряли, у четвер увечері виносили, у п’ятницю шили або виконували якусь іншу роботу (прясти в п’ятницю не можна було). У суботу відпочивали або дошивали. У період з 7 по 14 січня не виконували ніякої роботи, пов’язаної з ткацтвом. Засуджували поведінку людей, які через удавану набожність мало пряли. Так, у розповіді про виникнення прислів’я “Так просавилась, проварварилась, що й на той світ відправилась” засуджуються ліниві пряхи (пряхи-невдахи).

Нерідко магічної сили набували окремі предмети, використовувані при прядінні чи тканні. У легенді-казці “Про ткача” таку магічну силу має сват – паличка, на яку надівається цівка й укладається в човник: ця другорядна деталь ткацького верстата врятувала ткача від пекла. Магічної сили набували також конопляні нитки. Так, якщо дівчина вийшла заміж чесною, то на весіллі (на третій день) прядуть нитку, яка вважається цілющою: нею можна перев’язувати руку чи ногу, якщо вона боліла. Коли нитка заплутувалася чи рвалася, це було поганою прикметою. За повір’ям, треба було сказати: “О, вже й дядько є!” Вірогідно, у цій ситуації виявляється своєрідне мовне табу: ткачі не хотіли називати того, хто ввійшов до хати, але мали, мабуть, на увазі злого духа, нечисту силу – дідька.

Усвідомлення магічності виробничої технології сприяло тому, що окремі предмети ткацтва використовувалися в народних обрядах. Для того, щоб дівчина була доброю прялею, їй при народженні відсікали пуповину на гребені. Коли батьки хотіли, щоб у них у майбутньому народжувалися дівчата, пуповину немовляті відсікали на кужелі. Прялкою пускали “беседу” (весільний поїзд) до дверей: пряли у воротах, доки ті, хто приїхав за молодою, не відкуплять собі дорогу (цукерками або хусткою).

Отже, широко знані домашні ремесла цінувалися в народі; до людей, які володіли секретами справжньої майстерності, ставилися з великою повагою, а виробничі процеси було міфологізовано.

Тлумачний словник термінів, які вживалися при виготовленні конопляного полотна

Веретено – пристосування для намотування нитки.

Горстки– невеликі пучки матірки.

Днище – гарно оброблена дошка,на яку сідала пряха, в протилежний край якого вставляли гребінь.

Доморобне полотно – полотно, виготовлене в домашніх умовах.

Клоччя – волокна коноплі найгіршої якості.

Кошеніль (червець) – тваринний фарбник для тканини.

Крижма – тканина для немовляти на хрестини.

Ламушня – поверхня на якій ламали коноплю.

Матірка – жіночі стебла конопель.

Мичка – зв’язка конопель чи льону.

Начиння – два ряди нитяних петель, пов’язаних на дерев’яній паличці й заведені попарно одна в одну.

Плоскінь – чоловічі стебла конопель.

Прядка – знаряддя праці, на якому пряли нитки.

Терниця – пристосування для тертя конопель.

/Files/images/muzeyn_spravi/Інтер\'єр слобожанської хати.jpg

/Files/images/muzeyn_spravi/Почесна відзнака майстрам-вирощувачам конопель.jpg

ІХ. Жіночі прикраси Слобожанщини

Нагрудні прикраси у вбранні українських жінок займали особливе місце. Знімні коштовності, різні за формою, кольором та матеріалом, гармонійно пов'язувалися між собою та надавали неповторної вишуканості традиційному українському одягу. Поєднання різних прикрас було зумовлене місцевими традиціями. Так, на Поліссі носили коралове та бурштинове намисто; на Поділлі 5–10 разків коралів доповнювали разком «баламутів» (намисто з перламутрової мушлі), ланцюжком з монетами та дрібним скляним намистом; Наддніпрянщина віддавала перевагу коралям, дукачу з бантом або скляному намисту з монетами, шию прикрашали бісерними «лучками»; на Західній Україні традиційні коралі доповнювали «писаними» поцьорками, бісерними «силянками»; на Гуцульщині особливе значення приділяли латунному (мосяжному) намисту –згарді, шелесту [21].

Намисто. Намисто було поширене по всій території України і мало дуже багато різновидів. Найбільшу цінність являло собою намисто з дорогих природних матеріалів: коралів, бурштину, перлів, гранатів, а також скла, смальти. Лідером у цьому списку було намисто з коралів, його називали: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто (рис.28,29). Корали на ті часи були недешевою прикрасою, селяни з малим достатком не завжди могли купити таке намисто. Матеріалом для виготовлення такого намиста слугували скелети коралових поліпів, переважно червоного кольору. Видобували їх у теплих водах Середземноморського регіону, завозили в Україну переважно з Венеції. Коралові намиста вирізнялися за розміром, якістю, обробкою та кольором. Більш дешевим вважалось так зване необроблене «колюче» намисто – воно складалось з нарізаних у формі трубочок маленьких циліндриків. Високо цінувались червоні коралі, оброблені у вигляді овалів чи барилець, особливо з великими намистинами у центрі. Часто найбільшу центральну намистину на кожній низці обковували сріблом. Кількість разків такого намиста сягала 25, така розкіш свідчила про заможність жінки. Часто до намиста додавали хрести, золоті монети, срібні бусини (рифи, пугвиці).

Намисто й ювелірні вироби були необхідним доповненням до святкового одягу дівчини і жінки. На свято дівчина надівала на шию багато низок («разків») коралового намиста, хоч одну низочку надівала дівчина з бідної сім’ї. Звичай вимагав, щоб воно мало не менш десяти разків. В народі його називали « добре» або « справжнє» намисто. Кінці коралових низок зв’язувались разом, до них кріпились китиці, або кольорові стрічки, які вільно звисали на спині. Коралі були не лише прикрасою: вони свідчили і про стан здоров’я власниці. Добре намисто, окрім свого прямого призначення, широко використовувалася дівчатами й молодими матерями в обрядовій магії.

Під час посту або жалоби червоне намисто не вдягали, його заміняли більш дешевим, скляним, з неяскравим кольором. Після 40 років жінки здебільшого не вдягали намисто, проте це не було забороною. Взагалі відмовитися від нашийних прикрас жінка не могла, бо за звичаєм це було би все одно, що вийти голою на вулицю. Пояснення змін кольорової гами в прикрасах від яскраво-червоних тонів до буро-коричневих і навіть чорних («гадюче намисто») криється у вікових змінах жіночого організму, пов’язаних з втратою дітородної функції, тому корали, як давній символ плодючості, передавалися дочці чи невістці, здатній до продовження роду. Багато хто носив намисто і в похилому віці, але переважно темного кольору і в незначній кількості. Поганою прикметою було розірвати намисто, це віщувало нещастя. Люди вірили, що того, хто носить коралове намисто, ніякі чари не беруть. Бурштинове намисто теж було дуже поширене на території нашої країни. Видобували камені на Волині, у деяких місцях Середнього Придніпров'я, на Прикарпатті. Низка бурштину інколи сягала рівня нижче середини грудей, носили її найчастіше в поєднанні з коралами.

Сережки – один із найдавніших видів жіночих прикрас, який широко побутує і дотепер. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов’язково мусила зняти сережки.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Слобожанщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем – вічком), маківки – у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережок часом кріпились підвіски – бовти, теліпони (рис.30,31).

Дукач– прикраса у вигляді підвіски-медалі, яку дівчина пов’язувала на стрічку серед інших шийних прикрас як знак зрілості та переходу з дитинства у доросле життя. Межі поширення: Чернігівщина, Полтавщина та Слобідська Україна, частина Воронежчини та Курщини. Ще в 30-ті роки ХХ століття на вулиці можна було зустріти дівчину, яка носила на шиї дукачі (рис.32,33).

Слово “дукач” – українська видозміна назви західноєвропейських золотих монет – “дукатів”. Рідше дукачі носили назви “личман” і “ягнус”. Дукачі дуже різні за матеріальною та художньою цінністю прикраси – від старанно виготовленого ювелірного виробу до копійчаної примітивної штампованої бляшки. Це була святкова і щоденна прикраса, яку носили як дорослі жінки, так і маленькі дівчатка. Дукач переходив до дівчини від матері, або ж його треба було замовити чи купити.

Дукач – це велика срібна медаль або монета, оправлена в металеву пружинку та плетений шнурочок. На трьох ланцюжках її підвішували до великої штампованої або карбованої брошки, яку називали бантом. Цей витвір золотарського мистецтва прикрашали каменями – скельцями та різьбленням. На замовлення заможних людей дукач покривали золотом. Селянські “фамільні коштовності” створювались протягом поколінь і, освячені незмінністю моди, зберігалися дбайливіше, ніж сімейні реліквії дворянських родів. Часто шийне вбрання жінки коштувало набагато більше, ніж весь родинний дім.

Прикраси створювали майстри, більша частина яких проживала в селах. Народ називав їх золотарями. Визначними центрами золотарства на Лівобережжі були міста Лебедин, Охтирка, Харків. Центрами золотарства на Харківщині були м. Вовчанськ, Верхній Салтів того ж повіту та м. Старобельск. Слобідські ювеліри створювали особливо вишукані дукачі.

Іноземний мандрівник Отто фон Гун, перебуваючи в Україні 1805 р. і відзначаючи надзвичайне убозтво селянства поблизу Яготина, був вражений шийними жіночими коштовностями із справжніх коралів та інших цінностей, вартість яких іноді була набагатобільшою, ніж весь дім. Етнограф Яків Головацький у своїх дослідженнях українського народного вбрання підкреслював, що в давні часи було звичним явищем витрачати певну суму грошей на господарство, а решту відкладати на потім, зберігаючи решту грошей у вигляді нетлінного капіталу в коралах, дукачах та інших коштовних прикрасах, які передавалися з покоління в покоління. За потребою можна було завжди віддати дорогоцінності в заставу абож продати. У селянському середовищі існувало переконання, що «у купі гроші держаться, як намисто на шиї висить, а продати то й гроші розійдуться». [20].

До теми «Традиційні жіночі прикраси Слобожанщини»
Намисто
/Files/images/muzeyn_spravi/. Реконструктор українських прикрас М. Квітка..jpg/Files/images/muzeyn_spravi/. Реконструктор українських прикрас О.Троян..jpg

Зразки дукачів з Харківщини, Полтавщини, Черкащини

/Files/images/muzeyn_spravi/11.jpg /Files/images/muzeyn_spravi/22.jpg

- ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ Слобожанщини

- Упорядники збірки: Скриль І.А. – завідувачка відділу краєзнавства Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Коваленко М.Л. – керівник гуртків Комунального закладу

«Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

/Files/images/muzey/IMG_20160923_114114.jpg /Files/images/muzey/IMG_20160923_114210.jpg

/Files/images/muzey/170220121043.jpg /Files/images/muzey/170220121044.jpg

/Files/images/muzey/170220121039.jpg /Files/images/muzey/170220121045.jpg /Files/images/muzey/IMG_20160923_114356.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 2816

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.