Двуречанская вышивка

Двуречанская земля таит в себе неповторимый исторический материал. Особенно это касается народного декоративного искусства, в частности - вышивки.

В Двуречанском районном краеведческом музее собрана богатая коллекция вышитых рушников и сорочек, которые представлены в данной коллекции.

(Видавник "Харківський приватний музейміської садиби")

VII. Українська жіноча сорочка

Види сорочок за кроєм. Сорочка була основним елементом традиційного одягу українців. За наявними експонатами Харківського державного історичного музею імені Миколи Сумцова етнолог, кандидат історичних наук Валентина Сушко прослідковує чіткий поділ натільного одягу за віковими категоріями: дитяче вбрання, молодіжне (дівочий варіант), вбрання дорослих – одружених – людей різного віку [17]. Першим вбранням для дитини наймолодшого віку була сорочка, яка перешивалася із одягу (сорочок) батьків. Поношене, багаторазово випране домашнє полотно найкраще підходило для виготовлення дитячої сорочки – льолі. Тому в колекціях народного вбрання дитячі сорочки представлені одиницями. Найбільшу кількість збережених експонатів традиційного українського вбрання представляють жіночі сорочки. За свідченнями інформантів, у придане готували таку велику кількість сорочок, що в будні їх одягали по черзі. А деякі обрядові доводилось одягати всього декілька разів за своє життя. Для буденних сорочок використовували грубе сіре (натуральне) полотно, а для святкових – тонше й вибілене. Білий колір – це своєрідний естетичний еталон традиційної української сорочки. Сорочки колекцій Харківщини представлені більшістю додільних (весільних сорочок) та «до підточки» [18], які були поширеними на початку ХХ ст., коли станок виготовляли з купованої тканини й оздоблювали вишивкою «брокарівським стилем», а низ пришивали з конопляного «домашнього» полотна. Жіночі сорочки складають основу колекцій традиційного одягу більшості музеїв Харківської області. Учені-дослідники відносять сорочки на Слобожанщині до лівобережного типу України. Наявні експонати демонструють різноманітність крою та варіантів оздоблення: сорочки-станки, додільні, з підточкою, з суцільнокроєним рукавом, з уставкою, з укороченими прямими рукавами, на кокетці та кроєні «вперекидку» [18]. Жіночі сорочки тунікоподібного крою мало збереглися. Їх особливість полягає в тому, що шилися із складеного навпіл полотна, без плечових швів, на згині робили виріз для головини. Основним типом сорочки на Слобожанщині були уставкові сорочки. Рукав мав верхню частину, яку називали «уставками». Їх можна поділити на сорочки з рукавом та уставкою, «вшитих по пітканню» та сорочки з суцільним рукавом, «вшитих по основі». Валентина Сушко звертає увагу на те, що на півночі краю здебільшого розповсюджені були уставкові сорочки «по основі», в центрі та на півдні – «по пітканню». Деталі крою сорочки – це прямокутники, поєднані у певних пропорціях, розмір яких залежав від ширини ткацького верстату. На Слобожанщині переважало конопляне полотно завширшки 45-52 см. Головна частина сорочки – станок, зшивався із 3-х частин полотна. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) із підточкою. Підточка – це нижня частина сорочки з іншого грубішого полотна. По горловині призбирували у рясне зморщування. Розріз – пазуха в сорочках, знаходився по центру переда і закінчувався нижче лінії грудей на відстані 25-30см (щоб годувати дитину). Рукави на уставці і манжети (чохли) декорували вишивкою. Оздоблювали більшу частину рукавів. Щоб можна було вільно піднімати руки вгору, вшивають квадрат 11х11см., який називають ластовицею. Ластавиці різні за розміром, переважно квадратні. Розмір їх залежав від загальної ширини рукава, але вважалося, чим вона менша, тим охайніше виглядає сорочка.

У нашій місцевості найстаріші сорочки виготовляли із домотканного конопляного полотна, так як клімат Слобожанщини був найпридатніший для вирощування конопель. За свідченнями інформантів, в нашому регіоні, аж до середини ХХ ст. люди похилого віку віддавали перевагу натільним сорочкам, які були виткані вручну. До 1930-х років на кожному селянському обійсті обов’язково відводилася ділянка для вирощування коноплянника [17]. На початку ХХ ст. із надходженням у село фабричних матеріалів змінюється крій сорочок, зменшується кількість швів, збільшується об'єм рукава. На зміну традиційним сорочкам, вже в середині ХХ ст. приходять блузи різних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни. Сорочки «станки», їх ще називали «до талійки», носилися із спідницею, під яку одягали білу полотняну спідницю з мережаним або вишитим внизу подолом [18].

Процес виготовлення та оздоблення жіночої сорочки. Деякі інформанти стверджують: «Починали шити сорочку в чоловічий, «мужський» день, найкраще в четвер». Для розкрою сорочки користувалися міркою ширини полотна. Складали його під прямим кутом і за допомогою так званого «квадрата» вимірювали довжину сорочки, яка дорівнювала 3-м міркам ширини домотканного полотна. Ширину станка сорочки визначали найбільшою міркою тулуба – міркою обхвата грудей або міркою обхвата стегон. В об'ємі сорочка повинна була дорівнювати 140-145 см.. За основу рукава брали ширину полотна, а уставка дорівнювала четвертій частині «вимірювального квадрата». Ластовиця складала 16-у частину. Тканину розстиляли в односталь, деталі намічали, витягаючи нитки по основі та пітканню. Крій настільки був економним, що ніколи не було залишків. Виготовляли сорочки вручну, використовуючи шви «уперед голкою», «назад голкою», «через край» косими стібками. При шитті, на відміну від вишивки, треба було зав’язувати вузли, тоді виріб довше носився. Деякі з’єднувальні шви виконували й оздоблювальну функцію. Вишивали рукава, уставки переважно геометризованим рослинним орнаментом, зустрічаються вироби із символом «дерево життя». Найдавніші сорочки вишиті білим по білому, в червоно-чорних кольорах, із мережаними подолами [25]. Техніки вишивки: вирізування, лічильна гладь, мережка, тамбурний шов та інші. Сорочки могли бути призбирані по вирізу горловини, оброблені обшивкою у вигляді смужки полотна, на кінцях якої прорізні петлі для стрічки або шнура, щоб зав’язати по горловині. З появою фабричних ниток розповсюджується вишивка косим хрестиком у червоно-чорних кольорах, так званий «брокарівський стиль». Починають оздоблювати передню частину (пазуху) жіночої сорочки рослинним орнаментом [25].

Дівчата за вишиванням

VIIІ. Особливості слобідської вишивки

Для Слобідського краю вишивка була одним із найбільш поширених способів оздоблення одягу та різноманітних предметів побуту. Повсюдно на Слобожанщині майже в кожній українській селянській і міщанській родині жінки займалися вишивкою (рис.19). Робили її на домотканому полотні, сукні, повсті та шкірі кольоровими нитками. Кожна вишита річ мала свою місцеву специфіку, що виявлялася в орнаменті, кольоровій гамі, техніці виконання.

Улюблені мотиви: троянди, ружі, виноград, калина, лілеї, гвоздики. Використання натуральних тканин, простий і зручний покрій, гармонійне сполучення кольорів – все це поєдналося в мистецтві виготовлення українського стародавнього одягу, зокрема, і слобідсько-українських сорочок.

Шили й вишивали переважно лляними нитками, на відміну від інших регіонів, де часто вживали вовну. Кольори вишивки тут здебільшого неконтрастні (крім святкових сорочок), превалюють рослинні та природні мотиви, вживається техніка вибивання по тканині, настилювання (лиштва). Широко розповсюдженою на Слобожанщині була і вишивка білим по-білому. Вишивка білим – найбільш поширена на території України, здавна вона була універсальним символом чистоти, гармонії і порядку. Один з найдавніших зразків орнаменту білою лічильною гладдю, у поєднанні з виколюванням та мережкою, маємо на чернігівському рушнику 1746 року, що зберігається в Чернігівському краєзнавчому музеї. Для отримання матеріалу потрібної якості докладалося немало зусиль. Домопрядені нитки вимочували і вибілювали у бочці без дна зі стовбура дерева з випаленою чи видовбаною серединою. Побутували місцеві назви таких бочок: зільниця, зільник, жлукто. Замість дна укладали хрестовину з дощечок, на неї стелили шар соломи, яку далі прикривали чистою тканиною. Спершу пасма ниток складали шарами, пересипаючи попелом з кукурудзяних стебел, або порід дерев, що не мали фарбників (береза, граб). Далі попіл сипали вже на шмат полотна, яким прикривали нитки. Для одного разу необхідно було підготувати пів-відра попелу. Заповнене нитками жлукто заливали 5-6 літрами окропу й витримували їх у розчині протягом доби, після чого пасма прополіскували у воді та продовжували вибілювати на морозі. Процес повторювали двічі-тричі.

Чим далі в глибину давен, тим сакральніше значення білої вишивки: вона була ознакою жалоби. І навпаки, з часом втратила це значення й набула нового: сучасні українки вважають її вишуканою і стильною. Оскільки Слобожанщина заселялася пізно, то була доволі молодим регіоном і не так сильно зважала на ритуальність цього способу вишивки. Великий вплив тут чинили традиції Наддніпрянщини, а саме Полтавщини, що розвивалася не так стрімко, тому зберігала ознаки "класичності" в строї та оздобленні одягу. Аж до кінця ХІХ сторіччя на Слобожанщині носили сорочки "полтавського типу" (всі її частини викріювали по прямій нитці). Крім вишивання, прикрашали тканину мережкою - ажурною вставкою. Окремою гордістю слобожанки були мережані подоли, що визирали з-підплахти. Наявність на подолі жіночих сорочок широкої смуги вишивки, а також розміщення підтички таким чином, аби декоровані шви були розташовані симетрично, пояснюється естетичною нормою випускати сорочку з-під краю плахти або спідниці «на три пальці». Водночас низ чоловічих сорочок, які на Слобожанщині за звичаєм носили заправленими в штани, жодним чином не оздоблювався [16].

На території України техніка вишивки хрестом з’явилася в серединиі XIX ст. спершу в містах і майстернях при панських маєтках. Композиціями із зображенням букетів квітів, віночків, гірлянд, кошиків і ваз вибагливих форм оздоблювали предмети інтер’єрного призначення: скатертини, серветки, фіранки, спинки та сидіння меблів тощо. В Україну перші такі орнаменти потрапляли не з першоджерел, а з російських друкованих видань, що копіювали малюнки італійських, німецьких, голландських узорів.
Малоформатні книжечки, альбоми, окремі аркуші з малюнками у псевдонародному стилі (частково запозичені з давніх узорів російської або української народної вишивки і перероблені професійними художниками), видавали в Москві, Києві, Петербурзі, Одесі, Могилеві і розповсюджували по містах і селах Центральної Росії, України, Білорусі, Бессарабії. Серед таких видань був, наприклад, «Альбом образцов вышивок», складений і виданий К. Долматовим і запропонований для використання в усіх жіночих навчальних закладах імператриці Марії. Друковані малюнки з яскравими орнаментами та картинками для вишивання видавали як додатки до журналів «Нива», «Вестник моды», «Родина» та ін. Із міста техніка вишивання хрестиком поступово перейшла в село.

Стрімкому поширенню техніки хрестика й натуралістичних квіткових орнаментів у червоно-чорній гамі сприяли й рекламні листочки з надрукованими узорами для вишивання, які безплатно у вигляді премії надавали покупцям дешевого гліцеринового мила (один брусок коштував копійку) або одеколону. Виробляла мило та іншу парфумерну продукцію з 1864 р. московська фабрика «Брокаръ и К°», засновником і власником якої був купець Генріх Афанасійович Брокар, француз за походженням. Успіхові молодого фабриканта сприяла винахідливість його дружини, Шарлотти Реве. Мабуть, то була саме її ідея випускати мило в упаковці з малюнками узорів та заохочувати покупців так званими «преміями». Випуск «народного мила» (ця назва була на етикетці), викликав справжню сенсацію, адже тепер селяни – найчисленніший прошарок населення – ставали споживачами брокарівської продукції. Разом із милом швидко поширювали по губерніях Російської імперії й друковані малюнки з узорами хрестиком, тож вишивка за такими зразками отримала назву «мильної» або «брокарівської» (рис.21,22,23). Всього лише за останні 150 років хрестик як спосіб вишивання майже витіснив близько двохсот швів народної вишивки, відомих на території України (рис.26).

Народним вишивальницям сподобалися нові орнаменти, їх барвистість і декоративність. Готовий малюнок значно полегшує і прискорює процес вишивання. Нова техніка вишивання хрестиком виявилася досить проста, дозволяла створювати реалістичні рослинні візерунки в широкій колірній гамі.

Наслідком декоративних візерунків, надрукованих у брокарівських альбомах, стала поява таких композицій, як гірлянди, завитки та вензелі, квіткові віночки, вази, птиці, крилаті коні. Широко використовувалися написи, монограми, абетки. На рушниках нерідко зображували сюжет і відповідний йому напис, який міг бути рядком з пісні, прислів'ям, приказкою чи просто повчанням. Сюжети були в основному любовного характеру - зустріч дівчини і козака біля колодязя, сватання, розлука.

Брокарівські орнаменти відносяться до рослинно-геометризованого типу, так як техніка вишивки хрестиком не дозволяє створювати м'які округлі форми, її візерунки мають ступінчастий контур. На красу вишивки впливав правильний розрахунок ниток тканини, на якій виконувалася вишивка, а також акуратність укладання стібків в одному напрямку.

Кольорове рішення українських візерунків допускає використання багатьох фарб, але найбільш уживаними були червоно-чорні орнаменти (рис.27). У народному фольклорі червоний колір представляється символом радості і любові, а чорний - смутку. З цього стає зрозумілим, чому українська вишивка так багата червоними візерунками. Червоний колір на вишиванках має різні відтінки, які залежать від барвників і матеріалу ниток. Барвники отримували з рослинного і тваринного матеріалу або купували фабричні. Нитки використовували вовняні, лляні, шовкові. Найкрасивішою дівочою вишиванкою вважалася така, у якої рукава були багато вишиті червоними квітами. Зустрічаються вишивки, виконані чорно-коричневими орнаментами, в деяких вишивках є включення в орнамент синього або жовтого кольору, одноколірні вишивки бувають чорними або синіми. Вибір кольору залежав від віку жінки або чоловіка, а також від призначення вишиванки.

Класичним прикладом слобідської вишивки є орнаментація сорочки з колекції кандидата мистецтвознавства Віри Осадчої. На рукавах цієї сорочки з села Яковенкове Балаклійського району Харківської області зображено «древо життя» (рис.24). Дерево - стилізоване. Це означає, що перед нами не реальне дерево, а ідея. Цікаво, що з обох боків стовбура по 3 геометрезовані гілки. Центральна сьома гілка нагадує квітку. Сім гілок дерева асоціюються з канонічною формою семисвічника, який походить від «дерева життя». Підрахунок елементів вирізування на гілках дерева з села Яковенкове (центральна клітинка заповнена «ляхівкою») дозволяє зробити припущення про зв'язок «дерева-жінки» з річним колом, бо кількість цих елементів дорівнює 365! Таким чином, в орнаменті, що зображує «дерево життя», зашифровані ще й календарні уявлення.

Розглянемо вишивку сорочки з села Добропілля Валківського району Харківської області (рис.25). Жінка,яка подарувала її пані Осадчій, назвала весільною. На рукавах та уставках технікою вирізування зображена свастика.

Відома свастика у Європі, на Кріті, в Індії. Свастика, як і хрест, являла собою символ землі. З епохи бронзи семантика змінилася. У памятках Індії вона символізувала сонце ( не раніше 2 тис.років до Різдва Христового), а воно вважалося птахом. Знак свасті з загибом хреста вліво був «жіночим», а з загибом вправо - «чоловічим». Присутність цих знаків на сорочці з с.Добропілля можна розглядати як зв'язок жіночного та чоловічих начал, що відповідає її весільному призначенню. Невипадково, мабуть, що на лівому рукаві, який відповідає «жіночій» стороні, зображені «жіночі» свасті. Відповідно, правий бік вважався «чоловічим», а тому на ньому зображені свасті з загибом хреста вправо. «Жіноча» свастя символізувала політ сонячного птаха на північ, а «чоловіча» - на південь. Це добре узгоджується з календарними уявленнями про два півріччя: тепле чоловіче (весна, літо), холодне жіноче (осінь,зима).

У стародавній Індії та стародавній Греції свастя вважалась знаком, який символізує добро. Ці символи на весільній сорочці можна вважати побажаннями та оберегом родинного щастя. Таким чином, стародавня символіка, яка відтворювалася протягом поколінь на українських сорочках, донесла до нас глибинний зміст давніх вірувань.

Зразки слобідської вишивки

Сорочка, вишита «брокарівськими» узорами

Збірка "ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ Слобожанщини"

Упорядники збірки: Скриль І.А. – завідувачка відділу краєзнавства Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Коваленко М.Л. – керівник гуртків Комунального закладу

«Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради